Російські пропагандистські ресурси знову розбурхалися – на фронт нібито рухається “чудо-зброя”. Цього разу в ролі “переможця” виступає так званий “міні-Сонцепьок” – наземний роботизований комплекс із встановленими реактивними гранатометами. Звучить грізно, але чи дійсно це загроза, чи просто чергова PR-акція для освоєння бюджету?

Що це за система

Під пафосною назвою “міні-Сонцепьок” ховається доволі простий за концепцією пристрій. Уявіть собі дистанційно керовану платформу, на яку встановили бойовий модуль із пусковими установками для РПО-А “Шмель” – реактивних штурмових гранатометів одноразового використання.

Порівняння з важкою вогнеметною системою ТОС-1А “Солнцепьок” тут суто маркетингове. Справжній “Сонцепьок” – це 24 направляючі калібру 220 мм на базі танка, здатні накрити термобаричними боєприпасами площу в кілька гектарів. “Міні-версія” – це кілька пускових для 93-мм гранат на гусеничній платформі. Відчуваєте різницю?

Розробкою займалася московська компанія “Робототехнический инжиниринг”. Про існування цієї системи стало відомо відносно нещодавно – у серпні 2024 року. Тоді ж виникли цілком логічні питання: це справді функціональна бойова машина чи просто гарна картинка для презентації інвесторам?

Технічні нюанси

Базова концепція зрозуміла – замість того, щоб посилати піхотинця з “Шмелем” під вогонь, ти керуєш роботом на безпечній відстані. Теоретично розумно. Практично – купа запитань.

По-перше, дальність керування. Наземні роботизовані комплекси критично залежать від якості зв’язку. Електронна боротьба, перешкоди, рельєф місцевості – все це може перетворити “грізного робота” на нерухому мішень.

По-друге, боєкомплект. РПО-А – зброя ефективна, але одноразова. Скільки пускових можна встановити на невелику платформу? П’ять? Десять? Навіть якщо десять – це максимум кілька хвилин бою. Після чого машина стає марною.

По-третє, захист. Гусенична платформа без серйозної броні – легка ціль для будь-якої протитанкової зброї. Один постріл з РПГ або влучання FPV-дрона – і дорогий іграшковий робот перетворюється на купу металобрухту.

Реальність проти пропаганди

Статистика використання наземних роботизованих комплексів на російсько-українському фронті красномовна. Переважна більшість НРК виконують логістичні або евакуаційні завдання – підвезення боєприпасів, винесення поранених. І це логічно, бо саме в таких умовах робот найбільш корисний.

Бойове застосування НРК із встановленим озброєнням – скоріше виняток, ніж правило. Причин декілька: складність керування під вогнем, обмежений боєкомплект, вразливість до вогню противника, високий ризик втрати дорогого обладнання.

Чи зможе “міні-Сонцепьок” змінити цю статистику? Важко сказати. Теоретично – так, система може знайти своє місце в штурмових операціях, де потрібно швидко накрити ворожі позиції термобаричними зарядами без ризику для особового складу.

Практично – багато залежить від реалізації. Якість зв’язку, захищеність платформи, надійність систем наведення, підготовка операторів. Одна справа – випробування на полігоні, де все працює ідеально. Зовсім інша – справжній бій із грязюкою, перешкодами та постійною загрозою вогневого ураження.

Що далі

Російські ЗМІ стверджують, що принаймні одна така машина вже рухається на лінію зіткнення. Куди саме та в якій кількості – невідомо. Що цілком логічно – якби система справді була ефективною, про неї не кричали б на кожному пропагандистському каналі.

Найближчим часом ми побачимо, чи стане “міні-Сонцепьок” реальною зброєю, чи просто черговим “вундерваффе” для звітів перед начальством. Досвід показує, що більшість російських “інноваційних розробок” існують виключно у форматі презентацій та відео з полігону.

А поки що це просто чергова тема для обговорень у телеграм-каналах. Час покаже, чи варто було витрачати на це увагу.