Поки волонтери передають на фронт чергову партію надважливих багі, ці рятівні машини досі не мають офіційного статусу в армії. Українські спецпризначенці щодня покладаються на техніку, яку для них купує вся країна, адже державні закупівлі заблоковані через бюрократичну тяганину, що триває вже понад рік. Це історія про те, як швидкість на полі бою впирається у повільність у кабінетах.
Незамінні на фронті: чому за багі платять не ЗСУ?
Українські Сили спеціальних операцій отримали нове підкріплення — легкі тактичні багі VOLS, які днями передали виробник «Українська бронетехніка» та благодійний фонд «МИР І КО». Техніка вже вирушила до 6-го окремого полку рейнджерів, що виконує завдання на гарячому Харківському напрямку. Військові зазначають, що вперше випробовують ці машини саме для евакуаційних екіпажів, і якщо досвід буде вдалим, замовлятимуть ще.
Ці машини — справжні «робочі конячки» для передової. Багі VOLS не просто транспорт: це універсальний інструмент для логістики, швидкого переміщення груп та порятунку поранених. Завдяки здатності розганятися до 145 км/год та перевозити до 500 кг вантажу, вони забезпечують мобільність там, де звичайна техніка безсила. Машина легко долає болота, сніг чи піски, працює і в лютий мороз (-30°C), і в літню спеку (+40°C), а також може бути оснащена різними видами озброєння.
Попри очевидну користь та високий попит, багі для армії залишаються переважно волонтерським проєктом. Сотні таких машин уже довели свою ефективність у різних підрозділах на фронті, збираючи схвальні відгуки бійців. Однак централізовані закупівлі Міністерством оборони досі не проводяться. Тому фінансовий тягар лягає на плечі благодійних фондів та самих військових частин, які змушені самостійно шукати кошти на техніку, що рятує життя.
Рік у кабінетах: техніка для ССО чекає на дозвіл
Головна перепона, що стоїть на шляху державних закупівель багі VOLS — відсутність офіційної кодифікації. Простими словами, машина ще не прийнята на озброєння, а отже, її не існує в офіційних документах Збройних Сил. Без цього статусу Міністерство оборони не може укладати контракти на її масове виробництво та постачання у війська, навіть за наявності бюджету та нагальної потреби.
Ця бюрократична процедура виявилася надзвичайно повільною. За наявною інформацією, процес розробки технічних вимог до цього класу техніки триває у стінах Генерального штабу вже понад рік. Поки на фронті кожна хвилина вирішує долю операції чи життя бійця, у тилу документи місяцями проходять узгодження. Створюється парадоксальна ситуація: техніка є, вона працює, рятує, але для держави її ніби не існує.
Наслідки такої затримки відчуваються щодня. Замість стабільного та прогнозованого постачання з конвеєра, підрозділи залежать від нерегулярних волонтерських зборів. Це створює нерівні умови для різних бригад та ускладнює планування операцій. Поки триває паперова війна, справжню війну виграють солдати, яким доводиться покладатися не на системну підтримку держави, а на неймовірну силу українського суспільства.
Історія з багі VOLS є яскравим прикладом розриву між реальними потребами фронту та швидкістю ухвалення рішень у тилу. Кожен день затримки з кодифікацією — це не лише втрачені можливості для підвищення боєздатності армії, а й потенційні ризики для життів воїнів. Питання залишається відкритим: коли бюрократична машина зможе наздогнати темп сучасної війни, щоб необхідна техніка потрапляла до війська не завдяки диву, а за планом?
